Напевно, багато хто пам'ятає, як на початку 90-х наші співвітчизники знову (а багато хто вперше) відкрили для себе захоплюючий світ східних бойових мистецтв. Ні, єдиноборства практикувалися в Радянському Союзі і за часів «заборони на карате» – але це були суто прагматичні спортивні види. Зі зняттям же заборони до нас ринули найрізноманітніші бойові мистецтва, які відразу ж знайшли прихильників. І, напевно, основним мотивом занять було навчитися захищати себе. На той час це було виправдано: часи стояли невиразні, і вміння захистити себе було не зайвим. До того ж це відповідало первісному призначенню бойових мистецтв: ефективно завдавати ушкоджень собі подібних.
Але час іде, і нинішньому жителю мегаполісу зазвичай не доводиться битися у підворітті з розбійниками, озброєними ножами та кийками. На війні також використовується зовсім інша зброя, ніж мечі та списи. По суті, бойові мистецтва як бойові в сучасному мегаполісі затребувані головним чином криміналом (та й то його малою частиною) і співробітниками силових структур. Тим не менш, бойові мистецтва все ще популярні. І недарма: це чудовий, перевірений часом спосіб розвиватися фізично (говорячи сучасною мовою, фітнес). Та ще й що дозволяє виховати, розвинути цілу низку психологічних якостей.
Для когось ще бойові мистецтва – спосіб долучитись до культури інших народів. І це нормальна еволюція бойових мистецтв у світі. Просто кожен, хто займається, повинен сам собі чітко відповісти на запитання про мету своїх занять, щоб йти до цієї мети прямим шляхом і не мати зайвих ілюзій.
Що ж до бойових мистецтв як фітнесу (цей термін я використовую у широкому значенні, як позначення «не прикладних» бойових мистецтв), то вони здатні дати повноцінну, різнобічну фізичну підготовку. Зрозуміло, за серйозного підходу до справи. Щодо попутного набуття навичок самооборони, то це як пощастить. Якщо це завдання не ставиться спеціально, їх придбання залежить від двох чинників: налаштованості займається і тренера отримання саме цього результату і конкретного виду бойового мистецтва. Що стосується другого фактора, то як мінімум тренування повинні припускати ту чи іншу форму контактних спарингів.
Втім, зараз про інше.
Як правило, тренування, незалежно від виду, включають розминку, загальну та спеціальну фізпідготовку, відпрацювання техніки та (не завжди) спарингові вправи.
Іноді “розминкою” називають всю першу частину тренування – умовно кажучи, тренування при цьому ділиться на “розминку” та “техніку”. Хоча правильніше вважати розминкою розігрівальну частину, що займає трохи більше 10 % часу тренування. Далі зазвичай йде фізпідготовка, спрямована на розвиток сили, витривалості, гнучкості… Рівень навантаження дуже сильно варіює, у ряді шкіл фізпідготовкою взагалі успішно нехтують. Тож рекомендую при виборі школи поцікавитись значенням фізпідготовки у вибраному вигляді БІ та конкретної секції.
Наприклад, боротьба (серед східних БІ це найчастіше дзю-дзюцу) передбачає серйозну фізпідготовку – як і інші контактні види (таеквондо, ряд напрямків карате). Найсерйозніша силова підготовка й у такому традиційному (старому) напрямку карате, як годзю-рю.
Нагадаю, що тут – про фітнес-тренування для дорослих людей, яких не цікавить спортивна кар'єра. Цілком природно, що підхід до тренувань у школах, орієнтованих на підготовку спортсменів, зовсім інший.
Загалом, можна орієнтуватися те що, місце у тренуваннях займають спаринги, особливо контактні. Як правило, їх наявність у значній мірі означатиме і серйозну фізуху з відповідними навантаженнями. Якщо ні – тут питання із навантаженнями вам прояснить лише тренер конкретної секції.
Новачки часто ставлять питання, чи можна їм займатися за наявності тих чи інших проблем зі здоров'ям. Звичайно, таке питання потрібно ставити передусім лікареві. Але! Лікар дивиться зі своєї дзвіниці, і йому простіше (та формально та правильніше) просто не дозволяти. Але як відомо, якщо дуже хочеться, то можна. Принаймні маса людей (і я в тому числі) займаються за наявності протипоказань. Просто будьте готові до того, що подбати про своє здоров'я доведеться самостійно. До речі, у секціях прийнято вимагати медичну довідку – тож якщо протипоказання справді серйозні, вам доведеться домовлятися або з лікарем, або з тренером. Або шукати секцію, де довідки не вимагатимуть – але таких дедалі менше.
Припустимо, вас допустили до занять. Тепер головний принцип: все розумно. Тобто обов'язково інформуєте тренера про проблеми зі здоров'ям. Якщо потрібно, інформуєте і партнерів: наприклад, якщо через поганий зір вам не можна отримувати удари в голову або проблеми зі спиною не дозволяють падати. І вибирайте на тренуваннях адекватних партнерів. У крайньому випадку, якщо вас категорично відмовляються приймати до секції, спробуйте домовитися з тренером про індивідуальні заняття. І в будь-якому випадку будьте готові до того, що частину вправ ви робити не зможете. У принципі більшість тренерів ставляться до подібного нормально. Працюють вони зовсім не з професіоналами, і люди, які мають проблеми зі здоров'ям, у секціях не рідкість.
Важливий момент – вибір клубу та інструктора. Скажу, що критерії вибору, звісно, існують – але досить приблизні. Якщо у західних спортивних системах є загальноприйняті методики, яким приблизно йдуть всі тренери – у східних все навпаки. У спортивних напрямках з одноманітністю методики йде краще, у «традиційних» ж – як пощастить. І ні пояси та звання, ні титули, ні список перемог інструктора тут нічого не означають. Він може бути чудовим бійцем і при цьому зовсім не вміти вчити. І навпаки: відмінний методист може взагалі не мати ступенів, та й битися дуже посередньо.
Непоганим критерієм служить вміння тренера грамотно і зрозуміло пояснити техніку. На пробному тренуванні зверніть увагу на те, як він розповідає, поправляє, чи ви розумієте особисто пояснення. Якщо у залі присутні старші учні, придивіться: чого вони навчилися? Як рухаються? Учні – показник майстерності тренера як методиста, а чи не як бійця.
Зараз часи «диких» секцій залишилися в минулому і переважна більшість інструкторів належать до якихось федерацій. Якщо для вас важливе формальне зростання (розряди, пояси, можлива участь у змаганнях), зверніть на це увагу. Уточніть, в якій федерації є ваш інструктор, і якщо потрібно, пошукайте інформацію про неї в Мережі. Зверніть увагу, що федерацією може називатися як велика міжнародна організація, так і зовсім невелика. Великі організації, зазвичай, мають серйозні міжнародні связи; проводять семінари з приїжджими майстрами; відповідно, більшу вагу має і пройдена у них атестація. При цьому зовсім не факт, що в «кишеньковій» федерації рівень навчання нижчий або вони не запрошують на семінари «носіїв» школи з батьківщини бойового мистецтва, що практикується. У будь-якому випадку дивіться на серйозність викладання. Навскидку краще, якщо тренерська діяльність є основною професією викладача, а не засобом додаткового заробітку.
Є ще одна категорія інструкторів: т.зв. “самопальні” тренери, як їх часто називають. Як правило, це люди, які викладають часто поза клубами та федераціями власне бачення будь-якого бойового мистецтва. Що сказати про такі? Як правило, люди, які знають, застерігають від таких шкіл. Бо чому навчався інструктор, чому і як він учить – велике питання. Якість викладання у таких школах буває дуже сумнівною.
Але! Саме серед таких інструкторів зустрічаються справжні майстри, щирі ентузіасти та чудові інструктори. Все дуже просто: як правило, подібні майстри знайшли якусь свою “фішку”, сформували систему “під себе” і детально знають цю “свою” систему. Якщо сталося так, що їхній індивідуальний метод підходить вам чи інструктор вміє знаходити підхід до учня – можна вважати, що вам пощастило. Мені не раз і не два зустрічалися такі майстри, і враження від роботи з ними залишилися найкращі.
Але бувають і відверті шарлатани, і просто погано підготовлені люди. Тож повторю: дивіться, як тренер веде заняття, дивіться на старших учнів (не забувши поцікавитися стажем занять та попереднім досвідом у бойових мистецтвах). Загалом, як і в будь-якому іншому випадку: за розумом.
