«Пия, до мене! Come here! Get back, get back! Повернися, безглуздя! Не бачиш – машина їде?! Приблизно так я волала на березі Північного моря англійському пойнтеру, народженому та вихованому в Норвегії. Причому виховання собака отримала «вище мисливське». Цей «диплом» припускав, що будь-який наказ робітничий мисливський пойнтер має сприймати миттєво та виконувати беззаперечно.
Але наша з Пією біда полягала в тому, що вона була «підданою» Королівства Норвегії, а я – приїжджою з Білорусі. Пія «говорила» виключно норвезькою (попри британське походження породи), я ж – російською та англійською. Що, власне, для собаки означало ні на якому. Мої крики, мабуть, сприймалися нею приблизно так само, як нами сприймається «порожній» собачий гавкіт: пес гавкає – вітер носить.
Вважаючи себе досить «підкованою» собачницею зі стажем, я й уявити не могла, що ситуація з мовним бар'єром актуальна й у цій справі. Чомусь здавалося, що саме з собачою братією можна спілкуватися будь-де, інтуїтивно покладаючись виключно на емоційне забарвлення голосу і жести. І тому вірилося, що спілкування все одно буде двостороннім і, головне, ефективним.
Як виявилося, іноземні собаки мають ті ж комунікативні проблеми, що й люди-іноземці (у чому мені й довелося переконатися). Іноді подібне нерозуміння переростає навіть у серйозне загальнонаціональне питання. Нещодавно в інтернеті новин майнула замітка про те, що британська поліція почала залучати для служби в локальних кінологічних рядах немісцевих собак, рекрутуючи їх зі Словаччини, Голландії і Бельгії. На сьогоднішній день у Йоркширському відділенні, наприклад, вісім із сорока восьми службових псів – іноземці.
Одними з перших в Великобританії з'явилися хвостаті новобранці зі Словаччини. Хазяїв-земляків до привезених собак не докладалося (ймовірно, з економічних міркувань – навіщо поліції зайві інвестиції?). Тому проблема комунікації гостро постала з перших днів. Пси-словаки зверхньо ігнорували представників британського правопорядку, як і всі накази англійською. Щоб виправити справу, довелося кільком Боббі спішно зібратися в дорогу і провести пару днів далеко від рідного дому – чужу мову підвчити і, заразом, найняти відповідного перекладача (для перманентної лінгвістичної підтримки нового проекту в Британії).
Ні багато, ні мало – 14 тижнів знадобилося на «притирання» іноземних псів та місцевих поліцейських. У результаті народився єдино можливий компроміс. Команди зараз віддаються собакам двома мовами – спочатку «рідною», потім англійською. Але британці, все ж таки, продовжують плекати мрію про те, як одного разу одна з мов (зрозуміло яка) непомітно зникне з командного коду. Ось тоді всі зітхнуть спокійно та поставлять крапку у цьому експерименті.
Схоже, що проблема комунікації людей і собак з кожним роком набуває все більшого і міжнародного характеру. Ймовірно, насамперед, від того, що зростає і шириться трансконтинентальний «собакообмін». Інакше кому б спала на думку ідея написати такий «серйозний» бестселер як «Навчіть свого собаку іноземної мови». by Maya S. White)?
У прес-релізі, випущеному в листопаді 2007 року, йдеться, що на створення цієї праці Майю Уайт надихнув її пес Норік, який «володів» трьома мовами – російською, білоруською та німецькою. Автор вважає, що це не межа собачих можливостей і пропонує розширити лінгвістичний перелік – навчити чотирилапих вихованців ще й японському, іспанському та італійському. Варто також зауважити, що предметом особливої гордості видавців є факт схвалення книги легендарною системою «К-9» (стандартизований курс для тренування собак; собаки-поліцейські, які пройшли спецпідготовку та зараховані на дійсну службу, так і називаються – «К-9»).
Вирішивши на власні очі переконатися у зацікавленості «К-9», я вирушила на офіційні сайти спецдепартаментів США. Все правильно. Американська поліція навіть і не приховує, що європейськими собаками вона цікавиться більше, ніж представниками службових порід місцевого походження (у європейців і генотип «чистіше», і вони обходяться набагато дешевше). Американські тренери «К-9» регулярно об'їжджають європейські розплідники – відбирають кандидатів, які підходять для служби. Так на головних сторінках поліцейських сайтів з'являються фотографії з коментарями на кшталт: «Це офіцер Келліхер та його «К-9» східноєвропейська вівчарка Буфф. Буфф – тактичний патрульний собака. До її обов'язків входить пошук небезпечних підозрюваних, затримання злочинців, а також надання пошуково-розшукової підтримки командам спецпідрозділу SWAT П'ять років тому Буфф було вивезено з Голландії».
Що ж, здається, «собакообіг» у світі справді «міцніє». Але, схоже, поки що лише в рамках специфічної програми «К-9». Так що, вирушаючи в заморські країни, уточніть, про всяк випадок, як будуть звучати мовою аборигенів найпростіші команди на кшталт «Іди-сюди-хо-я-тя-ща-поглажу…» або «Пшел-пшел-вон-страшный!».
