Якось, викладаючи зоологію у школі, я запитав учнів: а чим звірі відрізняються від тих самих птахів та рептилій? Далеко не всі згадали про другу назву класу звірів – ссавці, тому серед відповідей фігурували ще дві. Перший: звірі волохатие. Другий: звірі живородні. Те, що звірі можуть нести яйця, багатьох неабияк здивувало.
З російського фольклору:
А де це бачено
І в якому селі чути,
Щоб курочка бичка народила,
Порося яєчко знесло
Та на полицю забрав…
Представники підкласу яйцекладучих (або латиною Prothotheria – першозірки) – качконіс та єхидна – нині мешкають в Австралії та її околицях. Що не дивно, цей ізольований континент завжди був притулком різноманітних реліктових створінь.
А. Маршалл «Я вмію стрибати через калюжі»:
«Качконоси зазвичай спливали вгору річкою і потім, не повертаючись, надавали течії нести себе назад, а самі тим часом займалися пошуками черв'яків та личинок у воді. Іноді, коли вони пропливали повз, ми приймали їх за риб, тому що на поверхні річки видно було лише їхні вигнуті спинки, і закидали вудку в їхньому напрямку. Якщо качконіс заковтував приманку, ми витягували його на берег, гладили, говорили про те, як хотілося б залишити його у себе, а потім відпускали назад у воду».
Анекдот:
“Качконіс – це не тварина, а професія в лікарні”.
Свого часу яйцекладні завдали чимало головного болю натуралістам. Коли 1798 року шкура качконоса вперше потрапила до Європи, вчені визнали її безглуздим жартом. Такі містифікації, коли таксидермісти «шили» із частин різних тварин міфічних василисків та мантикор, були на той час досить поширені. Тому вчених можна зрозуміти. А що б ви подумали, якби вам показали звірятка з хвостом бобра, дзьобом качки та кігтистими перетинчастими лапами, покритого коричневим хутром?
Загадка:
Це що ще за жарти:
Немає ні пуху, ні пера,
Хвіст бобра, а ніс від качки,
І ні качки, ні бобра?
С. Аксененко «Падіння імперії інків»:
«Вчені мають у всьому сумніватися. І приймати лише ті гіпотези, щодо яких зникають останні сумніви. Нехай істина переможе трохи пізніше, зате не переможе брехня. Так! бували іноді й непорозуміння, здатні сьогодні викликати посмішку. Наприклад, вчені не вірили у існування качконоса. …І виходило так, що будь-який обиватель, що вірить у качконоса в тому КОНКРЕТНОМУ випадку, мав рацію, ніж вчені. Але обиватель би і в химеру, і в чорта лисого повірив, аби йому цікаво про це розповіли. Тому краще один раз помилитися з качконосом, ніж тисячі разів із химерами. Тим більше, що невдовзі вчені досконально цих качконосів вивчили».
Справді, вже за рік качконоса визнали справжнім і навіть знайшли у нього молочні залози. Не встигли зоологи заспокоїтися, як нове ссавець подарувало їм черговий сюрприз: 1884 року на очах натураліста В. Колдуелла самка качконоса розродилася яйцем! Довелося знову все переглядати.
Процес пологів у качконоса відбувається так. Самка не просто забирається в нору (де качконоси і живуть), але ще й замуровує вхід до неї землею. У такому пологовому будинку-склепі і температура підтримується, і хижаки не турбують. Самка зносить 1-3 яйця і подібно до квочки зігріває їх теплом тіла, поки качконосики не вилупляться. Далі, як і належить у ссавців, починається вигодовування молоком. Щоправда, ссавець у качконоса є досить примітивним. Молочні залози не поєднані в єдину систему і нагадують потові. Сосков у качконоса немає. Тому, щоб погодувати дитинчат, самка перевертається на спину, а молоко збирається на западинці живота, звідки малюки просто лакають.
Ф. Кривін:
«Всі ссавці давно перейшли з яєць на молоко, але подружжя Качконоси воліли те й інше. І вони відкладали яйця, а вигодовували дитинчат молоком (а раптом не стане ні молока, ні яєць?)».
Родич качконоса – єхидна – зовні на нього зовсім не схожа, але теж дуже химерна.
Запис у судновому журналі капітана Блая 07.02.1792.:
«Лейтенант Гессрі, прогулюючись узбережжям, убив тварину дуже незвичайної форми. Маленька головка так непомітно переходить у тулуб, що навряд чи можна сказати, що тварина має шию. Замість рота у нього качаноподібний дзьоб завдовжки два дюйми з отвором на кінці… Хвіст маленький (але не такий, як у пінгвінів), покритий гострими, як у дикобраза, голками довжиною в один дюйм».
Якщо дзьоб качконоса (дуже чутливий, треба сказати) служить для того ж, для чого і качці (проціджувати воду в пошуках їжі), то довгий дзьоб єхидний потрібен, щоб пхати його в мурашники та термітники. Міцні термітники, ехідна попередньо руйнує потужними кігтями, а комах злизує довгим язиком із роговими зубчиками на кінці (ними розтирається їжа).
Дещо наша героїня перейняла у… кенгуру. Саме – сумку на череві, куди єхідна поміщає свої яйця. Там же вона виношує й вилуплених – зовсім лисих – дитинчат доти, доки у тих не почнуть рости голки.
Уміння нести яйця – не єдине, що поєднує єхидну та качконоса. Від предків – рептилій – у них залишилася і клоака – закінчення задньої кишки, куди відкриваються ще й протоки сечових та статевих залоз. Крім того, як і у рептилій, температура тіла яйцекладних непостійна і здатна варіювати в межах 4-14 градусів.
Б. Заходер:
Це звірятко цілком нешкідливе,
Щоправда, зовнішність у неї незавидна.
Люди бідолаху назвали – «ЄХІДНА».
Люди, одумайтеся!
Як вам не соромно?
Коли російські вчені давали ехідне ім'я (так на Русі зазвичай називали отруйну змію), то вони мали на увазі її незвичайний страшний вигляд. Однак з'ясувалося, що яйцекладним справді не далека отруйність. На задніх лапах качконіс та єхидна мають своєрідні шпори. У людини укол такої шпори викличе лише неприємний тривалий біль, а от собака легко може здохнути.
Але зазвичай ехідна захищається зовсім іншими способами. Спочатку намагається швидко закопатися в землю, залишивши зовні лише голки, а якщо часу та можливостей для цього немає, починає згортатися клубком, подібно до їжака.
До речі, незважаючи на свої невеликі розміри (близько 30-45 см) єхидна – досить сильне звірятко. Відомий випадок, коли замкнена на ніч у будинку єхидна пересунула там усі меблі.
А ось більший (65 см) качконіс – тварина дуже вразлива. Воно здатне легко померти від одного лише нервового потрясіння. Саме з цієї причини першого живого качконоса вдалося привезти з Австралії до Європи лише 1922 року.
Існують ще один різновид яйцекладних – так звані, проїхідні, що проживають на острові Нова Гвінея. Від просто єхидн (мешканців Австралії та Тасманії) їх відрізняють більші розміри (до 77 см), довша морда і вищі лапи. Також з боків голови проїхідні можна побачити маленькі зовнішні вуха, а голки на її спині розташовані акуратніше (ніби їх злегка зачесали).
