Усе починається з дрібниць. Із шепоту холодильника, що тихо гуде на кухні, із подушки на дивані, яку хтось поправив, із звуку посуду, що дзвенить за стіною. Зі світла, що ллється крізь вікна, прикриті чистими шторами. Тут затишно. Запах випічки змішується з ароматом кави, а в передпокою стоїть банкетка, куди так зручно присісти, взуваючи черевики. І здається — це дім. Твій. Бо ти тут живеш, інформує Ukr.Media.
Але одного дня лунає фраза, після якої все навколо ніби змінюється. «Ти живеш у моєму домі». І світла вже не так багато. І подушка здається не твоєю. І холодильник наче більше не для тебе. Все залишається на місці — але щось невидиме зламано.
Ці слова не кричать. Вони навіть можуть бути сказані спокійно, без злості. Юридично — так, усе вірно. Це не твоя власність. Але дім — це не лише квадратні метри. Це ще й довіра. Тиша, в якій можна мовчати разом. Сміх, який лунає з-за столу. Турбота — така проста й звичайна. І раптом усього цього більше нема.
Після таких слів людина не піде одразу. Але вона вже пішла в думках. Уже шукає новий простір, де буде не гостем. Де їй не нагадають, ким вона не є. І той, хто промовив ці слова, хоч би ким він був — рідним, другом, коханим — перетворюється на власника. Не на близьку людину, а на господаря, що вказує на поріг.
Тому краще мовчати, коли хочеться сказати таке. Краще посваритись, розповісти, що болить. Але не казати: «це мій дім». Бо після цього простору спільного більше не існує. Є лише орендована присутність. І тиша, в якій уже немає спільного сміху. Є тільки пакети, зібрані вночі. І думка: «не варто було затримуватись».
Ті, кого ми любимо, не повинні почуватися квартирантами в нашому житті. Інакше вони обов'язково підуть. І не тому, що образились. А тому, що зрозуміли: їх тут більше не чекають.
Джерело: ukr.media
