Колись, ще в тому, іншому, соціалістичному житті, в записниках Чехова я натрапив на дуже гарне, але незнайоме слово «імуранг». Ось ця цитата: «Сон наглядача зоологічного саду. Сниться, що жертвують у садок спочатку байбака, потім імуранга, потім яструба, потім козу, потім знову імуранга…» Тоді я швидко знайшов в енциклопедії, що таке «імуранг» і відразу забув.
У червні 2014 року їдемо ми з Барнаула до села Басаргіно, де щорічно проходимо курс пантових ванн, і раптом водій каже:
– Он, дивіться, імуранги бігають.
Тут і згадалося, що імуранги – це алтайські ховрахи, але не просто ховрахи, а славетні ховрахи. Про них навіть легенди склали. Одна з них такою кумедною виявилася, що я хочу вас з нею познайомити.
Якось узимку голодний ведмідь-шатун розорив нору бурундука і всі його запаси з'їв. Бурундук з горя повісився, а імуранг, дізнавшись про це, вирішив грабіжника провчити. Зібрав він цілу імурангову армію і почали вони на ведмедя кричати. А треба помітити, що кричать вони свистом, і так цей свист пронизливий, що ведмеді буквально божеволіють. Ось і цей втік у гори, де на одній із полян імуранги його оточили і почали бігати довкола та кричати. Ведмідь зі страху почав кружляти на місці, поки не стоптав свої ноги до вух. Тоді ватажок імурангів повісив собі на груди ці вуха, оскільки відомо, що той імуранг крутіший, який більше ведмежих вух за своє життя збере.
Ось тому багато місцевих жителів вважають, що імуранги – це зовсім не нешкідливі на перший погляд маленькі гризуни, а справжні винищувачі ведмедів. Але це легенда, а ось хто вони насправді, ці імуранги?
Виявляється, имуранг – представник виду довгохвістих північноамериканських ховрахів, поширених у Канаді та Алясці. У нас у країні вони розселилися на величезній території – від Чукотки, Камчатки, Сахаліну та Магадана до півдня Східного та Західного Сибіру та Якутії. Єдина відмінність – та популяція, що на самому сході Росії проживає, розміром трохи більше, та й прозивають її там “євражкою”, а ніяким не “імурангом”, а так точна копія: хвіст досягає майже половини довжини тіла, вуха з-за спини видно і задні ступні дуже великі.
Бачили ми їх часто, але завжди тільки влітку, коли спинка у них темно-бура або рудувато-бура, з чорними і білуватими цятками, боки руді, а черевце рудувато-жовте. Взимку вони, за книжками судячи, значно світліші, та й хутро у них густіше та довше, з потужним підшерстком. Змінюють вони свої вбрання двічі на рік: у квітні – на літній, а у серпні-вересні – на зимовий.
Належать імуранги, як і всі численні види та підвиди ховрахів, до сімейства білиць, тому їх у багатьох місцях так і звуть земляні білки. Імуранги – звірята не дуже й великі, ледве дотягують в довжину до 30-33 см, зате розмір задньої лапи у них вражає – 4,3-4,8 см, ну а хвіст – це взагалі до 15 см пухнастої волоті, яка майорить над головою звіра, що упіймає з усіх, затишне містечко за будь-якої ознаки небезпеки.
Розселяються імуранги на степових просторах, на галявинах і узліссях лісу, що поросли чагарником, на річкових берегах, кам'янистих схилах гір, на островах та інших схожих місцях. Живуть у норах, які риють із великим мистецтвом. Нори довгі, до 15 метрів, часто мають два виходи. У норі є ряд відгалужень, одне з яких закінчується гніздовою камерою кульової форми, з дном, вистеленим сухою травою, листям та шерстю домашніх тварин. Є також відгалуження, що використовуються як туалет, комори, «рятувальна» камера, в якій ховрах може сховатися під час затоплення під час паводку. Восени, укладаючись спати, ховрах закриває вхідні отвори піщаними пробками.
Молоді ховрахи з'являються на світ наприкінці травня, на початку червня. У посліді буває, як правило, від 4 до 7 суслят, незабаром після народження вони починають виходити на поверхню, а вже через місяць залишають батьківське гніздо і розселяються в інші нори, починаючи самостійне життя. Довгохвості ховрахи досить волелюбні і люблять подорожувати. Зазначені випадки, коли їх знаходили за 100 км та більше від місця народження. При цьому вони здатні переплисти навіть такі річки, як Єнісей.
Харчуються ці симпатичні звірята в основному рослинною їжею: ранньою весною – корінням і цибулинами рослин, потім їх стеблами, листям і, нарешті, насінням. Віддають перевагу бобовим – конюшина, люцерна і буркун. У той же час вони охоче їдять комах, віддаючи перевагу саранці, жукам і мурахам, осам, джмелям. При цьому ховрахи не гидують пташенятами і дрібнішими гризунами.
Як і інші види ховрахів, імуранги запасають на зиму корми. При цьому є свої запаси, вони починають навесні після пробудження.
У свою чергу, імуранги є улюбленою їжею найрізноманітніших хутрових хижих звірів, таких як лисиця, корсак, тхор, і крилатих хижаків, усіляких яструбів і шуліки.
Тут слід згадати, що нещодавно шкіри ховрахів, зокрема і длиннохвостых, активно заготовлялися як сировини для хутряної промисловості. Жінки мого віку чудово пам'ятають легкі, м'які та дуже красиві пальта, палантини, пелерини, шарфики та інші хутряні вироби, пошиті з вироблених шкурок цих тварин. Я часто бував у справах служби на Слобідській хутряній фабриці «Білка», назва якої дуже точно визначає види сировини, що переробляється на цьому підприємстві. Шкірки білки та інших дрібних промислових хутрових звірів становили значну частину сировинної бази фабрики. Серед них шкурки ховраха займали своє законне місце.
Цікаві цифри, що демонструють обсяги переробки шкурок дрібних хутрових звірів у СРСР. Так, у 1934 році було заготовлено та перероблено 330 тисяч штук шкірок ховраха. Багато шкурок було у 60-ті роки – до 308 тисяч, до кінця 70-х обсяг заготівлі трохи впав, 1976 року було закуплено у населення 228 тисяч шкурок. Потім був різкий спад – до 20-30 тисяч. Ну, а нині ці шкірки, мабуть, нікому не потрібні, та й переробляти їх уже ніде й нема кому.
