У нашій дружній компанії є багато цікавих людей. Є серед нас один чудовий парубок Коля. І одна чудова дівчина Оля. У Колі – дружина, синок та донька. У Олі – чоловік та донька із синочком. У Колі будинок двоповерховий одразу за МКАДом. У Олі трохи далі, анітрохи не гірше. Коли машина швидка. Оліна від неї не відстає.
А ще є в них щось таке, що навпіл не ділиться і залишиться назавжди одним на двох. Це час, коли вони були разом. Немов закриті двері з табличкою «стороннім вхід заборонено»…
Розлучалися вони важко – багато сліз було пролито Олею, багато горілки було випито Колею. І нам, «бідним», доводилося ховати їх один від одного. Але одного разу, через роки “безмовності”, зустрівшись випадково, вони раптом зрозуміли, що води з тих пір витекло стільки, що змила вона колишні образи і гіркота без сліду. І тепер, розставивши всі крапки над «і», сидячи за столом, вони повністю звільнилися від минулого. Щоправда, іноді Коля ляпне щось із цього приводу і засміється. І ми сміємось, і Оля сміється. І червоніє.
Він своє колишнє кохання за все пробачив. А ось друга дитинства, що одного разу розчарував, – ні. Що там між ними трапилося, я не знаю, але рано чи пізно вони розійшлися. Та не просто розійшлися, а з різних боків рингу. Виходить, що рана, нанесена другом, виявилася значно відчутнішою…
Ось і я, опинившись ненароком на старій московській вуличці, не закутій ще в «скло і бетон», починаю мучитися дивним суперечливим почуттям. Адже ми «з нею» тут колись ходили, сиділи у кафешці, обговорювали наші важливі (так-так, супер-важливі!) проблеми… Чи цікаво мені, що з нею тепер? Небагато. Чи нудьгую я по ній? Ні. Що я зроблю, коли раптом її зустріну? Пройду мимо і навряд чи озирнуся.
Почула одного разу кинуту на бігу фразу про те, що не буває «колишніх» друзів. І дуже вже ця фраза мене зачепила. Адже з дитинства вбивали в голову, що дружба робить нас міцнішими. А в житті виходить, що це зброя з великою віддачею. Міцніше тільки стосовно інших. А стосовно того, «другого», набагато вразливіше.
Запитаєш людину, яку давно не бачив: «А хіба ти з Машею (Лєною, Катею) вже не спілкуєшся? Пам'ятається, ти без Маші (Лєни, Каті) не ходок був!? І почуєш у відповідь ухильне: «Так, розійшлися якось…». Або навпаки, починає людина довга, докладна розповідь – таку спробу виправдатися.
Про те, що зникли спільні інтереси і говорити друзям стало нема про що. Дружба, як виявилось, була «предметною».
Що «друг» позаздрив чужому щастю, замкнувся, пішов у себе. Тобто дружити міг, поки було за чий рахунок самостверджуватись. Що ж, якщо порадіти за інших не вмієш, а тільки горлянки перегризати, та медалями гриміти, готуйся до того, що рано чи пізно залишишся зі своїми талантами наодинці.
Про те, що друг, навпаки, з головою у своєму казані вариться, і не знаходить часу зайвий раз кнопку на телефоні натиснути, щоб перекинутися парою фраз із товаришем, дізнатися, як справи, чи не потрібна допомога. А якщо вже й подзвонить, то про свої успіхи в подробицях розповість, та між іншим запитає, як життя. І це не турбота зовсім. Усього цікавість. Позаздрить про себе або порадіє (за себе ж), насамкінець поради дасть, що та як треба зробити, щоб щастя своє організувати, і бултих у Лету ще років на сто. Навіщо дзвонив і не знає.
Про те, що друг оцінив їхні стосунки у кілька тисяч. Простіше кажучи, зайняв грошей і зник. Гроші давно вже спустив, а ховатиметься тепер до кінця днів своїх. Нехай його давно пробачили, він не впізнає, бо очима з кредитором зустрітись боїться. Совісно. Або страшно. Або віддавати не хоче.
Про те, що помітив лише через роки: «друг» дзвонить тільки тоді, коли йому щось треба, приховує свої плани, лукавить, боїться, що злякано ненароком його птаха удачі. В той час, як він зібрався далеко на цьому птаху полетіти.
Та й узагалі, підсумує твій співрозмовник, он та комашка, остання, осіння, заради нього більше зробила, ніж «колишній» товариш. Хоча це він, звичайно, загинає від образи.
А ти вислухаєш і подумаєш: хиленька, виходить, у них компанія – аж надто тендітна ниточка між людьми протягнута була. А збоку здавалося, що арамідна. Трохи удачі одному, невдачі іншому, дрібку заздрощів і жменю «добрих» порад із боку – і ниточка вже натяглася! Два грубі слова – джик! – І порвалася. Жаль, що зрозуміти, хто з тобою поряд примостився, вдається не відразу – вермішель, що на вухах повисла, очі завішує. Нічого не видно. І не чути нічого.
Не буває “колишніх друзів” – буває “осічка”, коли “для займання заряду в зброї все готово, а пострілу не відбувається”. Якщо один одного використовує, не вистрілить таку зброю ніколи. Якщо один одному не довіряє, не вистрілить таку зброю ніколи. Турбота та довіра – більше нічого не треба. Але ці якості або є в людини, або відсутні апріорі. І ти, нарвавшись на цей сухар, тільки зуби переламаєш. Добре, що таке в юності зазвичай трапляється і зуби ще «молочні».
І все-таки на мене, так колишній коханий не так розорює душу, як той, кого ти вважав вірним другом, третім своїм плечем. Колишнє кохання – це щось на зразок Людини-Павука, яка обмотала тебе павутиною, а з'їсти не встигла. І ти згодом із цього «кокона» вибираєшся і йдеш далі своєю дорогою.
А «колишній» друг – щось на кшталт Людини-Тапки: на вигляд м'який, вовняний, і тобі з ним добре… А потім настане час, виникнуть обставини, і власний тапок у тебе ж і полетить.
І ти дивишся, мовчки, цій людині в спину і думки погані гониш із голови. Адже ти перед ним був як голий, а він перед тобою, виходить, у броні. Погано-погано-погааано! На щастя, у душі людської на нашому віці, як у кішки, сім життів. То вмирає вона, то знову оживає.
Недарма ж жартують, що «страшнішою за Людину-Павука, тільки за Людину-Тапок». Жарт, а не кумедно.
