Алабаї та кавказькі вівчарки – найпопулярніші «вовкодави» серед сучасних собаківників. Назва закріпилася за породами історично, адже пастухи з давніх-давен використовували їх для захисту отар від сірих хижаків.
Габарити та сувора вдача дозволяли це робити: що алабай, що кавказька вівчарка – собаки надзвичайно великі, потужні та рішучі. У ті часи вони відганяли вовків від стада, а іноді й фізично їх усували.
З часом пастухів та їхніх отар ставало менше, а попит на суто робочих собак упав. Натомість на цих велетнів звернули увагу як на охоронців нерухомості, і популярність порід стрімко злетіла. Розводити й купувати їх почали люди, далекі від професійної кінології, – просто як ефектного дворового пса, «щоб злодії тремтіли, а вовки десятою дорогою обходили».
І як же щиро дивуються такі господарі, коли, приїхавши на заміську віллу, замість грізного алабая знаходять біля будки лише розірваний нашийник. Буває й так, що господарі мирно сплять у будинку, а вовки тим часом забирають із двору їхнього «надійного охоронця та лютого вовкодава» в темний ліс просто з-під носа.
Що ж іде не так? Чому фраза «він же вовкодав» раптом перестала працювати? «Якщо він себе від вовків захистити не зміг, то виходить, і мене не захистить?» — розчаровано думає власник. Ні, не захистить. І на це є кілька вагомих причин:
Нинішні домашні пси — це вже не ті вовкодави, що були колись
Їхніх предків чабани вчили працювати в полі змалечку, безжально відбраковуючи слабких або непридатних цуценят. Сьогодні ж комерційні заводчики продають увесь послід підряд, не перевіряючи жодних робочих якостей. Звісно, і нові власники не нацьковують своїх кавказців чи алабаїв на вовків, щоб ті тренувалися. Сподіватися, що зніжений пес «сам усе зрозуміє і в ньому прокинуться гени» — абсолютно безглуздо.
Один у полі не воїн
Вовки — тварини зграйні. Навіть якщо алабай героїчно кинеться на одного з них, інші не злякаються і не розбіжаться, а атакуватимуть пса з усіх боків. У пастухів собаки ніколи не охороняли отари поодинці — їх завжди було від трьох до шести на стадо. Вони працювали злагодженою командою. Один собака, яким би великим він не був, проти зграї не має жодного шансу.
Собака на ланцюгу — це смертник
Багато хто досі саджає своїх псів на прив’язь. У такому становищі тварина приречена. Вовки чудово розуміють, що ланцюг тримає собаку на чітко визначеній дистанції, позбавляючи його маневреності та можливості втекти. Зняти такого пса з ланцюга для лісових гостей — найпростіше завдання.
Дикий хижак проти домашнього улюбленця
Згадаймо, що вовк користується своїми іклами щодня, як ми — виделкою та ножем. Тільки йому свою «їжу» ще треба наздогнати, примудрившись не отримати від неї рогами, копитами чи зубами у відповідь. Хижак відточує ці навички з раннього віку. У плані витривалості та реакції домашній алабай, якого чухають за вушком і годують кормом із миски, йому і в підметки не годиться.
Ну і наостанок: здорові дикі вовки панічно бояться людей. Здебільшого вони приходять у села саме за легкою здобиччю — домашніми тваринами (до речі, собаки — їхні улюблені ласощі), а не за нами. Звісно, хижак може кинутися на людину, якщо він хворий на сказ, доведений до крайнього ступеня голоду в сувору зиму, або якщо втратив природний страх.
Проте в абсолютній більшості випадків, ледь побачивши або почувши людину, вовча зграя намагається миттєво розчинитися в темряві. Тож, по факту, у вас набагато більше шансів самостійно відбити свого собаку від хижаків, вийшовши на ґанок, ніж у вашого алабая — захистити від вовків себе і вас.
Джерело: ukr.media