Дисоціація та пов’язані з нею розлади — дереалізація, деперсоналізація та дисоціативний розлад ідентичності — існують поряд із низкою психічних розладів та буденних переживань. Це трансдіагностичне явище: дослідження показують, що від 2 до 10 відсотків людей у певний момент життя відчують дисоціативні симптоми.
Для тих, хто страждає на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), ця цифра ще вища — від 38 до 48 відсотків відповідають критеріям дисоціативного підтипу (ПТСР-ДП), демонструючи значне перекриття між розладами, пов’язаними з травмою, та дисоціативними симптомами. У багатьох випадках дисоціація є наслідком травми.
Однак сумніви щодо автентичності та валідності більш серйозних випадків дисоціативних переживань продовжують впливати як на клінічне, так і на громадське сприйняття.
Дисоціативні розлади, особливо ті, що включають порушення пам’яті, часто неправильно розуміють або хибно відносять до інших психічних станів, таких як психоз або розлад особистості межі. Вигадка чи перебільшення — це стійке хибне уявлення про дисоціативні переживання. Це непорозуміння сприяє ізоляції людей, які повідомляють про ці переживання.
Клінічний психолог і провідний дослідник дисоціації Мартін Дорахі з Університету Кентербері, Нова Зеландія, досліджує поширені хибні уявлення про дисоціацію: «Люди, які відчувають дисоціацію, схильні приховувати свої симптоми; вони не висловлюють їх, як, можливо, людина з депресією могла б сказати, що перебуває у пригніченому стані». Як наслідок, люди з дисоціативними розладами часто стикаються із запізнілими, пропущеними або невідповідними діагнозами.
Дисоціативні переживання мають емпірично підтверджений зв’язок із травмою та залишають у людей відчуття відірваності або роз’єднаності. Психолог Бетані Бренд, професорка Університету Таусон і провідна дослідниця дисоціативних розладів та травм, розробила програму, що базується на доказах, для підтримки людей, які стикаються з дисоціацією та комплексною травмою. Програма, що ґрунтується на клінічних дослідженнях, терапевтичних знаннях та розширеному зворотньому зв’язку від людей, які живуть із комплексною травмою та дисоціацією, пропонує практичні інструменти для заземлення, регуляції емоцій та самоспівчуття.
«Люди, які пережили травму, починають швидше переходити в дисоціативні стани», — пояснює Бренд. «Це допомагає їм не відчувати повний емоційний або фізичний біль від травми. Але з часом ця автоматична реакція може порушити функціонування та усвідомлення, роблячи людей вразливими до повторної віктимізації та емоційної відірваності».
Коли людина стикається з нестерпним стресом або травмою, розум іноді розробляє механізм для подолання переважних загроз шляхом відсторонення, особливо коли втеча неможлива. Але якщо зосереджуватися лише на симптомах дисоціації, не розуміючи, чому вони виникають, ми втрачаємо можливість для значущого втручання. Травма — це не просто примітка на полях дисоціації; це часто першопричина. Розпізнавання зв’язку між травмою та серйозною дисоціацією є надзвичайно важливим — не лише для розробки ефективних планів лікування, але й для усунення першопричин, а не патологізації її проявів.
Зцілення має не лише визнавати дисоціацію як психологічну захисну реакцію на нестерпну шкоду, але й активно працювати над відновленням розірваних ниток зв’язку, які розриває травма.
Original article : www.psychologytoday.com