Дебютний роман Донни Тартт «Таємна історія» колись пройшов майже непоміченим вітчизняним читачем. Це сталося у 2009 році, і лише згодом, після здобуття письменницею Пулітцерівської премії за «Щигла» у 2014-му, на її першу книгу звернули належну увагу.
Тартт завершила роботу над «Таємною історією» у 1992 році. Роман присвячено її близькому другові Брету Істону Еллісу, автору «Американського психопата». Разом вони вивчали класичну філологію в престижному Беннінгтонському коледжі. Елліс високо оцінив роман, сприяв його публікації та навіть залишив відсилку до «Таємної історії» у власній книзі «Правила привабливості».
«Таємна історія» — це класичний «університетський роман». Усі події розгортаються у вигаданому Гемпденському коледжі в штаті Вермонт, який разюче нагадує Беннінгтонський коледж. Тартт, безсумнівно, вклала в цю історію частинку себе та свій світогляд тих років. Краєвиди й атмосфера Вермонту, які вона майстерно виписує, захоплюють читача в міру розвитку сюжету.
У центрі уваги — п’ятеро студентів, які вивчають давньогрецьку мову. Головний герой Річард захоплений ними й прагне потрапити до цього закритого гуртка обраних. Вони цитують античних мислителів, спілкуються грецькою, заглиблюються в давні філософські трактати та, здається, живуть в іншій реальності.
З першого абзацу Річард ставить питання: «Чи існує таке явище, як “трагічна вада” — зловісна темна тріщина, що проходить крізь усе життя, — поза межами літератури?». Іншими словами, чи існує гамартія насправді? Це питання супроводжуватиме читача протягом усієї книги.
Сюжет починається з убивства. Відомо, хто загинув, яким чином і хто здійснив злочин. Усе подальше оповідання — це погляд у минуле, послідовність подій, що невідворотно призвели до злочину, та його фатальні наслідки.
Імена, які Тартт обрала для своїх героїв, свідомо відокремлюють протагоністів від другорядних персонажів, підкреслюючи їхню виразну інакшість та певну кастовість: Генрі, Френсіс, Чарльз, Камілла, Едмунд та Річард. На противагу їм, персонажі другого плану мають буденні імена: Джуді, Клоук, Джад, Френк. Їхній зовнішній вигляд також разюче контрастує з рештою студентів.
Історії про вбивства не є новиною в літературі. Можна згадати «Мотузку» Патрика Гамільтона (1929), екранізовану Гічкоком (1948). Однак «Таємна історія» не є чистим детективом чи трилером. Вона лише запозичує елементи цих жанрів, майстерно вплітаючи їх в оповідь. Проте, чим ближче сюжет наближається до фіналу, тим сильнішим стає наростаюче напруження.
Лихоманкові роздуми героїв про «право мати» — бути вершниками доль, які своїм злочином здатні зробити світ щасливішим і чистішим — знову повертають до теми гамартії.
У книзі присутні численні ніцшеанські мотиви, згадки про платонівські діалоги та прямі цитати з них. Цей роман хочеться перечитувати, розглядати під різними кутами, зіставляти події та вишукувати приховані алюзії.
Тартт і в дебютній роботі не зраджує собі: алкоголь та різноманітні речовини ллються рікою. Ця тема, як у текстах Тартт, так і в творах Елліса, бере початок ще з беннінгтонських часів. Книга діє на читача подібно до п’янкого ефекту міцного алкоголю, приголомшуючи своїм фіналом. Це ніби шекспірівська трагедія з елементами «Злочину і кари». Можна також вловити відлуння першої частини «Повернення в Брайдсгед» Івліна Во, «Мага» Джона Фаулза та «Вакханок» Евріпіда. Це саме та література, про яку хочеться говорити, обговорювати й розбирати на цитати.
«Таємна історія» та «Щигол» — дуже різні книги. Різниця полягає не лише в сюжеті чи композиції, а й у самій інтонації та стилістиці тексту, хоча спільні риси за бажання можна відшукати.
Назва «Таємна історія» бездоганно пасує роману. Вона відсилає до кількох сенсів, зокрема до скандальної праці Прокопія Кесарійського. Такі книги — справжня рідкість у сучасній літературі. Попри особисту неприязнь до «Щигла», «Таємна історія» автора підкорила. Це одна з найкращих книг у її читацькому досвіді.