Історія сповнена неможливого, що стає реальністю. Але як саме?
З рабства до громадянських прав: неможливе стає неминучим
Ключові моменти:
- Історія знає багато випадків, коли неможливе ставало можливим: скасування рабства, закони про громадянські права 1960-х років.
- Ці трансформації відбуваються за однаковим шестикроковим сценарієм — від початкової історії до вирішального моменту.
- Наступним «неможливим» може стати повернення від ізоляції до єдності, використовуючи ці самі шість кроків.
Мені 18, я вдома на зимових канікулах після першого семестру в Університеті Макгілла, і з нетерпінням чекаю на можливість подивитися «Зоряний шлях 4: Подорож додому». Після виснажливого тижня сесій мені справді потрібен фільм, який би розбудив серце і повернув сміх, і, на щастя, цей фільм робить обидва.
Одна сцена запам’яталася мені надовго. Улюблений екіпаж «Ентерпрайза» подорожує до Сан-Франциско 1980-х років. Головний інженер Скотті сідає за настільний комп’ютер, прокашлюється і каже: «Комп’ютере?». Коли нічого не відбувається, Маккой дає йому мишку, і Скотті підносить її до губ, наче це мікрофон: «Привіт, комп’ютере». Глядачі навколо, і я зокрема, вибухаємо сміхом, бо, звісно, говорити з комп’ютером неможливо — це зі сфери наукової фантастики, неможливо.
Сьогодні я розмовляю зі своїм комп’ютером щодня… і він мені відповідає.
Неможливе стає реальністю
Історія сповнена неможливого, що втілюється в життя. У 1903 році газета The New York Times, оглядаючи невдалі спроби людства створити літальний апарат, заявила, що на це може піти від одного до 10 мільйонів років, але вже за 69 днів брати Райт здійнялися в повітря. Потім, у 1920 році, Times писала, що піонеру ракетобудування Роберту Ґоддарду бракувало знань, які щодня викладають у середніх школах (реагуючи на його припущення, що ракета могла б літати в космосі). Сорок дев’ять років потому, коли «Аполлон-11» мчав до Місяця, газета надрукувала своє спростування: «Times шкодує про помилку».
Ці «неможливі» перетворення сталися, принаймні частково, завдяки прибутку: інвестувалися гроші з надією на їх повернення у більшому обсязі. Але неможливе відбувалося й без прибутку, навіть на шкоду йому, коли найглибші людські потреби залишалися незадоволеними.
«Якщо работоргівлю скасують… ми всі станемо жебраками», — попереджав популярний вірш в Англії 1790-х років. Ця торгівля вважалася надто прибутковою, щоб її припинити, аж доки, після 20-річної боротьби, Британія не скасувала її у 1807 році (а саме рабство — через 26 років).
«Сегрегація зараз, сегрегація завтра, сегрегація назавжди!» — проголосив губернатор Алабами Джордж Воллес у 1963 році, захищаючи систему, яка тримала чорношкірих працівників на найнижче оплачуваних роботах, на користь білих власників бізнесу (система, скасування якої, на думку її захисників, було б економічно катастрофічним). Але до 1965 року Закон про громадянські права та Закон про виборчі права стали чинними.
Як це неможливе стало реальністю?
Шість кроків до неможливого
Крок 1: Історія
Все починається з історії. У відомому дослідженні люди надавали більше допомоги одній названій, сфотографованій дитині (чиє обличчя розповідало історію), ніж мільйонам, описаним статистикою (Small et al., 2007)… тому що історії так глибоко нас захоплюють, що їхні послання проходять повз наш захист (Green & Brock, 2000). Подумайте: 1 грудня 1955 року кравчиня сіла в автобус у Монтгомері і відмовилася поступитися місцем, коли водій наказав їй звільнити його для білого пасажира. Маленький акт непокори Рози Паркс призвів до її арешту, ув’язнення та засудження.
Крок 2: Прихована більшість
Такі історії знаходять відгук у прихованої більшості — багатьох людей, які приватно поділяють те саме почуття, але мовчать, бо впевнені, що вони самотні (Prentice & Miller, 1993). У Монтгомері майже кожен чорношкірий пасажир мав власну історію несправедливості автобусної системи, і тепер вони чули її відлуння у розповіді Рози Паркс.
Крок 3: Мале коло
Прихована більшість не виходить назовні одразу, бо діяти наодинці страшно. Натомість зміни починаються в малому, тісному колі, де люди надають одне одному сміливості виступити вперед (Centola, 2010). У ніч арешту Паркс одне мале коло, Жіноча політична рада під керівництвом професорки Джо Ан Робінсон, вирішило діяти, працюючи всю ніч над листівками: «Не їздіть автобусом у понеділок». Вони сподівалися, що 60 відсотків чорношкірих пасажирів залишаться вдома; майже всі так і зробили.
Крок 4: Соціальний доказ
Звідси інші кола бачать, як перше коло робить щось сміливе, і вірять, що вони теж можуть бути сміливими (дослідники називають це соціальним доказом) (Cialdini, 2009; Suh et al., 2017). Коли журналісти поширювали зображення десятків тисяч людей, які долали милі пішки, щоб дістатися до роботи в Монтгомері, нові кола почали діяти в Таллахассі, Бірмінгемі, Атланті та Грінсборо, і незабаром коло одного міста перетворилося на мережу, що охопила весь Південь.
Крок 5: Наполегливість
Тепер настає довгий, складний етап, коли усталені системи чинять опір, і єдиний шлях вперед — це терпіння та наполегливість. Білі лідери Півдня відповідали тим, що вони називали «масовим опором», б’ючи «Свободних вершників», залишаючи протестувальників та організаторів скривавленими на автовокзалах, але кола продовжували збиратися та організовуватися.
Джерело: www.psychologytoday.com