Чи стає наше суспільство більш чи менш егоїстичним?
У нашій культурі егоїзм часто демонізують. Більшість із нас змалку вчать, що бути егоїстом — погано чи гріховно. Нас карають, принижують, критикують, а іноді навіть б’ють за вияв егоїзму. Релігія, культура та сучасна психологія сприяли формуванню надзвичайно негативного ставлення до будь-яких проявів егоїзму, чи то в дітей, підлітків, чи дорослих.
Суспільство, здається, вважає егоїзм злою тенденцією чи рисою, яку слід викорінити якомога швидше в ім’я так званої соціалізації — масового придушення та заперечення нашої найглибшої, найважливішої суті. Зигмунд Фройд у праці “Незгода в культурі” (1930) визнавав, що людські істоти за своєю природою егоїстичні, що може суперечити створенню спільноти та колективної культури. Тому, на його думку, такі егоїстичні тенденції, на жаль, мають бути придушені, заперечені або витіснені.
Однак, попри тисячоліття придушення та соціалізації, патологічний чи невротичний егоїзм, або те, що сьогодні ми називаємо нарцисизмом, є ще більш поширеним, всепроникним і проблематичним, ніж будь-коли. Чому? Чи не можемо ми парадоксально породжувати більше егоїзму в нашій культурі, пригнічуючи та знецінюючи наш природний, нормальний або здоровий егоїзм? Чи не є весь наш підхід до проблеми егоїзму глибоко хибним і, зрештою, контрпродуктивним?
Очевидно, коли ми говоримо про егоїзм як надмірний егоїзм, зосередженість на собі, жадібність, нарцисизм, жорстокість, насильство, нечуйність до потреб, прав, гідності та почуттів інших, це, безумовно, негативно, руйнівно, злочинно і небажано, хоча, певною мірою, трагічно неминуче. Психоаналітик Гайнц Когут (1978) припускав, що невротичний чи патологічний нарцисизм виникає через дитяче придушення або заперечення нашого необхідного природного чи “здорового нарцисизму”. Це своєрідна аксіоматична психологічна істина: те, що ми хронічно придушуємо, витісняємо або заперечуємо в собі, зрештою виявляється в ще більш негативних і руйнівних формах. Інший приклад — первісна емоція гніву, яка, будучи хронічно витісненою, може спричиняти різноманітну психологічну та соматичну симптоматику, включаючи головний біль, депресію, обурення, озлобленість, ворожість, напади люті, агресію та деструктивну і насильницьку поведінку щодо себе чи інших (див. Diamond, 1996, 2025).
Для Фройда (1923) первісні пристрасті того, що він назвав “воно”, визначаються як будь-яке потужне почуття, спонукання чи емоція, такі як сексуальність, агресія, любов чи ненависть, Ерос чи Танатос, і метафорично описуються як “хаос, казанок, повний киплячих збуджень”. Екзистенційний психоаналітик Ролло Мей (1969) називав такі первісні, природні людські емоції, інстинкти та схильності, як гнів, лють, секс, тривога, егоїзм та прагнення влади й контролю, “демонічним” — “прагненням кожної істоти стверджувати себе, наполягати на своєму, продовжувати і примножувати себе”. (Див. Diamond, 1996, 2025).
Коли демонічне хронічно або звично заперечується чи витісняється, воно має тенденцію проявлятися негативно і руйнівно. Чому? Як вказав Юнг у своїй концепції “тіні”, лише тому, що ми пригнічуємо чи заперечуємо свою лють, сексуальні бажання або егоїзм, роблячи їх неусвідомленими, це не означає, що такі почуття чи тенденції магічним чином зникають; навпаки, це лише посилює їх, робить сильнішими, важчими для контролю та потенційно небезпечнішими й руйнівнішими.
Це справедливо і щодо так званого егоїзму. Коли його протягом тривалого часу заперечують або пригнічують, він зводиться до своєї найнижчої, найпервіснішої, злої, потворної, небезпечної, антисоціальної, нелюдської та негативної форми: жадібності, похоті, самозвеличення, грандіозності, авторитаризму, домінування, всемогутності, садизму, психопатії тощо. Він може повністю заволодіти нами, тілом і душею, і змусити нас поводитися погано. Це прояв негативної, злої, руйнівної сторони егоїзму та “воно”, демонічного чи тіні загалом. Але коли ми можемо визнати, прийняти, обійняти та ствердити, а не звично заперечувати чи витісняти наш внутрішній егоїзм, він може проявлятися більш конструктивно, просоціально і навіть творчо, коли ми стаємо більш автентичними собі.
Але існує ще один вид егоїзму, який зосереджується не лише на “Я”, а й на потребах того, що Юнг називав “Самістю” (Self), та вродженою схильністю індивіда, як влучно сформулював юнгіанський аналітик Джон Бібі (1996) в анотації до моєї книги, зовнішньо виражати “цю сильно самоствердну енергію, яку так легковажно відкидають як нарцисизм… [Diamond] розкриває демонічне як суттєву здатність Самісті вимагати та захищати власне право на буття”. Дійсно, одним із найскладніших завдань для деяких пацієнтів психотерапії є навчитися бути егоїстичними правильно. Свідомо визнавати та стверджувати свої найфундаментальніші бажання та потреби, свої найглибші мрії та прагнення, свої найпристрасніші емоції. Це суперечить усьому, чого їх колись навчали, і породжує сильні почуття провини. Для них егоїзм — одне з найважчих завдань, але це абсолютно необхідно, якщо вони серйозно ставляться до покращення якості свого життя. Звісно, для інших людей патологічний егоїзм є способом життя.
Аналітична психологія Юнга розрізняє те, що він називав Самістю (Self) та Еґо (Ego) — ту частину нашої особистості, з якою ми схильні найбільше ідентифікуватися та яку сприймаємо як її центр. Юнг (1961) ставить Еґо (і Персону) в підпорядковане, вторинне та залежне положення відносно Самісті, яку він визначає як “центральний архетип… цілісність особистості… Самість — це не лише центр, а й уся окружність, що охоплює свідоме та несвідоме; це центр цієї цілісності, так само як Еґо є центром свідомого розуму”. Коли ми думаємо про егоїзм, це зазвичай більше стосується орієнтації на бажання та потреби Еґо, а не Самісті. Але коли ми заперечуємо або відмовляємося визнавати, і, коли це доречно, підкорятися бажанням і волі Самісті, які іноді можуть суперечити бажанням Еґо, можуть настати ще більш трагічні наслідки.
Original article : www.psychologytoday.com