Чому турбота може сприйматися як загроза?
Часто до мене звертаються люди, які надзвичайно самостійні й можуть впоратися з будь-чим самотужки. Але саме ця риса, яка могла б бути вершиною їхньої свободи, стає джерелом втоми та відчуття самотності.
Такі люди послідовно уникають просити про допомогу у партнера або впускати його у свій світ, що призводить до відчуження та прірви у стосунках. Надмірна незалежність часто є ознакою того, що людина в дитинстві зазнала надмірної, “задушливої” турботи.
У 1966 році психолог Джек Бреем описав цікавий парадокс: коли свобода дитини обмежується, навіть із найкращими намірами з боку опікуна, ця дитина згодом може вирости в дорослого, який активно відштовхуватиме допомогу і все робитиме сам, навіть ціною значних незручностей.
Деякі батьки пропонують допомогу, надмірно критикуючи своїх дітей. Наприклад, переймають справу, яку дитина вже намагалася зробити: допомагають вдягнути шкарпетки, зав’язати шнурки, переробляють застелене ліжко “краще”. Це надсилає повідомлення: “ти робиш це не так добре, як я”. Така “турбота” породжує нескінченні порівняння, в яких дитина завжди програє дорослому.
Інший приклад – коли батьки вирішують, що краще для дитини, ігноруючи її власні бажання. Підліток хоче обрати курс мистецтва, а батько записує його на додатковий урок математики, а потім повідомляє: “Це буде краще для тебе”.
Або, що є доволі поширеним, постійні нагадування дитині про прибирання в кімнаті й підтримання там порядку, ніби дитина не може дозволити собі певний творчий хаос, навіть у власному просторі.
Хоча батьки несуть відповідальність і навчають дітей адаптуватися до дорослого світу (сподіваємося, якщо вони самі добре адаптовані), нескінченні акти контролю поведінки, винуватства, сорому чи відкликання любові, якщо дитина робить щось не так, як подобається батькам, можуть маскуватися під турботу.
Дослідження Леонарда Берковіца показало, що підвищений тиск на отримання допомоги зменшує готовність людини її прийняти від того, хто тисне. Отже, якщо батьки наполягають, щоб дитина отримувала допомогу чи турботу на їхній розсуд, з часом дитина може стати байдужою до будь-якої форми допомоги чи підтримки й розвинути гіперсамостійність.
Більше того, дослідження свідчать, що діти, які зазнали умовну допомогу, виростають у дорослих, які страждають від фізіологічного стресу, коли отримують допомогу чи турботу. У них прискорюється серцебиття, напружуються м’язи, і виникає раптове фізичне бажання втекти.
Щоб допомога чи турбота були добре сприйняті – або щоб людина проактивно їх шукала – необхідно дотримання кількох умов:
1. Допомога має пропонуватися на рівних
Люди частіше приймають допомогу, якщо вона пропонується рівними. У випадку з дітьми, хоч батьки й не перебувають на рівних умовах зі своїми дітьми, коли дитина відчуває повагу з боку батьків і до неї ставляться як до самостійної особистості, вона набагато ймовірніше прийме допомогу батьків і буде вдячна за неї в довгостроковій перспективі.
Така ж динаміка спостерігається і у стосунках між партнерами.
Робота Джека – це причина, через яку родина переїжджає, тому Люсі відмовляється від своєї роботи. Тепер вона працює на посаді, нижчій за її кваліфікацію, і Джек покриває більшість витрат. Він говорить: “Не хвилюйся, я подбаю про нас”. Однак, коли вона говорить про те, що сумує за своєю роботою і хоче повернутися до неї за нових обставин, Джек ставиться до цього зневажливо. “Я заробляю більше, ти все одно заробляєш менше”.
Original article : www.psychologytoday.com