«Цей неймовірний досвід доктора Джорджа Рітчі я почув під час його виступу в Університеті Вірджинії у 1965 році. Тоді я був студентом, вивчав філософію, і до того моменту не мав жодних переконань щодо існування життя після смерті. Саме розповідь доктора Рітчі про загробне буття спонукала мене до глибокого вивчення цього явища», — згадував пізніше психіатр Реймонд Моуді, автор відомої праці «Життя після життя», який, власне, і запровадив у загальний вжиток термін «переживання на межі смерті».
Історія, яка настільки глибоко вразила Моуді, сталася в грудні 1943 року на військовій базі Кемп-Барклі, штат Техас. Двадцятирічний рядовий Джордж Рітчі захворів на тяжке двобічне запалення легенів, і його серце перестало битися. Лікарі зафіксували смерть. У такому стані юнак перебував приблизно дев’ять із половиною хвилин, допоки один із санітарів не настояв на прямому введенні адреналіну в серцевий м’яз. Усе, що хлопець відчув за ці короткі, але безкінечні хвилини, він пізніше майстерно та відверто описав у своїй автобіографічній книзі «Повернення із завтра», написаній спільно з Елізабет Шеррілл.
Початок мандрівки Рітчі
«У двадцять років мене мобілізували до армії. Саме там я підхопив запалення легенів і впав у кому. Понад дев’ять хвилин мене вважали померлим. Проте весь цей час моє існування не припинялося жодної миті. Можливо, все те, що мені довелося побачити, було показано лише для того, аби назавжди розвіяти людські страхи та хибні уявлення про життя і смерть», — розмірковував Джордж Рітчі.
Того фатального дня Джордж немовби знову прокинувся у своїй палаті. Відчуваючи значне полегшення, він вирішив вийти в коридор, аби відшукати лікаря та поділитися радістю від покращення самопочуття. Юнак блукав лікарняними ходами, доки не побачив медика з тацею інструментів, який швидко рухався йому назустріч.
Рітчі попрямував до нього, але лікар, здавалося, не помічав хворого. Останньої миті перед зіткненням Джордж скрикнув, намагаючись привернути увагу, і різко відскочив убік (хоча відчував, що чоловік міг просто пройти крізь нього). Не розуміючи, чому його так відчайдушно ігнорують, хлопець розгублено повернувся до своєї палати.
«Повернувшись, я побачив, що на моєму ліжку лежить хтось, загорнутий у простирадло. З-під щільної тканини безвольно звисала лише ліва рука. Придивившись, я помітив на пальці каблучку мого студентського братства Phi Gamma Delta з вигравіруваними цифрами “19” і “45”. Тоді я просто не міг повірити, що все це відбувається зі мною», — згадував Рітчі.
Юнака охопив крижаний відчай: він так прагнув стати лікарем, планував уже за кілька днів сидіти за святковим столом із родиною, а тепер усе це розлетілося на друзки. Ніколи раніше він не відчував такої пронизливої самотності. Відчайдушно захотівши побачити рідних і потрапити до медичного коледжу в Річмонді, штат Вірджинія, він щойно встиг подумати про це — як миттєво опинився за стінами шпиталю.
«Здавалося, я лечу на схід у десятки разів швидше за літак. Внизу миготіли вогні міст, і мені захотілося зупинитися в одному з них. Раптом я виявив себе на тротуарі абсолютно незнайомої вулиці. Саме тоді я осягнув приголомшливу істину: тут мої думки керують моїми діями», — зазначав Рітчі.
Біля придорожньої будівлі з вивіскою «Кафе» він побачив чоловіка років сорока, який саме підняв комір пальта, ховаючись від холоду. Джордж спробував запитати, в якому місті він опинився. Однак незнайомець просто пройшов повз. Рітчі з гіркотою усвідомив: для звичайних людей він перестав існувати.
Юнак стояв посеред вулиці, охоплений щемким почуттям покинутості. Він розумів, що навіть якщо перенесеться додому, ніхто з рідних його не побачить і не почує.
Друга частина мандрівки Рітчі
Джордж вирішив повернутися до шпиталю. Він відчайдушно намагався стягнути простирадло зі свого нерухомого тіла, але руки не слухалися фізичної матерії. Безпорадність завдавала нестерпних духовних страждань.
«Раптом я помітив, як палата починає наповнюватися світлом. Спершу здалося, що хтось із персоналу увімкнув додаткові лампи. Але сяйво посилювалося, ставало настільки сліпучим, що це важко передати словами. Його можна порівняти хіба що з одночасною роботою мільйона зварювальних апаратів. Лише згодом я розгледів у цьому сяйві Істоту, яка повністю складалася зі світла — я відчув, що це був Ісус Христос. А потім стіни шпиталю розчинилися, і перед моїми очима промайнула детальна панорама всього мого життя, від народження до двадцяти років», — ділився найсокровеннішим Джордж Рітчі.
Після цього грандіозного перегляду життя Світло відкрило йому інші виміри — саме туди, за його словами, потрапляють душі після завершення земного шляху. Перший рівень знаходився зовсім близько до нашої планети. Це був прихисток «прив’язаних до землі» душ — тих, хто залишився у полоні своїх тілесних залежностей, злоби чи нестерпної самотності, людей, які раз у раз сварилися, випромінюючи ненависть. Цю сферу Джордж назвав оселею глибоко нещасних.
Далі разом зі Світлою Істотою вони піднялися вище. Там перед ними розгорнулися прекрасні парки, залиті зовсім іншим, вищим світлом. На цьому рівні панували абсолютна радість, мир і пізнання.
Згодом мандрівник опинився у неймовірних лабораторіях цього вищого світу. Надскладні пульти управління та інструменти, над якими працювали «духовні вчені», неабияк вразили юнака — він просто не міг збагнути принципів їхньої роботи. І лише на початку 1950-х років, гортаючи сторінки журналу Life, Рітчі випадково натрапив на фотографію панелі керування першого у світі атомного підводного човна Nautilus. Зображення шокувало Джорджа. Адже саме ці прилади він детально роздивився ще 1943 року, під час свого перебування поза межею життя.
Наступним спогадом, яким доктор Рітчі щедро ділився зі слухачами, була та сама каблучка на його руці. Але тепер він бачив її своїм звичним, фізичним зором. Повернувшись до земного буття, Рітчі жив із непохитним переконанням: йому подарували другий шанс лише для того, аби він доніс людству просту істину — за нашого палкого бажання ми здатні перетворити матеріальний світ на справжній рай на землі.
До слова, через десять місяців після повернення до життя, подорожуючи на авто, Джордж Рітчі таки відвідав місто Віксбург у штаті Міссісіпі — те саме, де колись зупинилася його безтілесна душа. Тут йому все здавалося до болю знайомим. Він безпомилково впізнав вулицю, що вела до будівлі з вивіскою «Кафе».
«Опинившись біля того самого закладу, я відчув, як по шкірі побігли мурашки. Адже я дійсно був тут, коли перервав свій стрімкий політ на схід. Саме на цьому місці я стояв і розмірковував, що ж робити далі. Смерть — це все-таки велика ілюзія», — підсумовував доктор Джордж Рітчі.
Цей випадок вважається одним із найвідоміших і найдетальніших у світі, і саме він започаткував сучасний науковий інтерес до феномену переживань на межі смерті.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів
Як ви вважаєте, чи є такі видіння реальним доказом життя після смерті чи це лише гра нашої підсвідомості?
Вже проголосували 6 людей. Долучайтесь до обговорення.
✨ Вірю в потойбіччя 🧠 Це ігри розуму 🤔 Маю власну версію
☝️ Спочатку оберіть свою позицію
✏️ Написати коментар
📊 Карта думок
✨ Вірю в потойбіччя 83% 🧠 Це ігри розуму 16% 🤔 Маю власну версію 0% 💡
Дискусія тільки починається. Будьте першим, хто висловить думку!
Коментарі
Спочатку нові ↕
Поки що немає коментарів. Будьте першим!
Джерело: ukr.media