Просте запитання може спровокувати реакцію, зумовлену травмою
Навіть буденні соціальні взаємодії можуть пробудити старі, автоматичні реакції у людей, які пережили травму. Ці “застряглі” стани можуть затьмарити здоровіші способи мислення та спілкування. Однак, уповільнення, створення безпечного середовища та повага до особистої волі можуть допомогти таким людям повернути собі голос.
Наші усталені життєві наративи, побудовані на досвіді, роздумах та логіці, можуть різко змінитися під впливом стресових ситуацій, пов’язаних із минулими травмами. Рештки давніх переживань здатні кардинально впливати на загальний тон та зміст відповідей людини навіть під час найнешкідливіших діалогів (Crawford, 2023). Зі свого досвіду можу сказати, що люди, які пережили травму, описують типові ситуації: звичайний візит до лікаря, поновлення документів, розмова з другом, – коли невинне запитання раптом активує давній, травматичний сценарій. Деякі з них порівнюють це з проживанням старої п’єси в новому акті, коли їхні слова разюче нагадують минуле. Таке “зміщення” в часі може буквально повернути людину до періоду одразу після пережитої травми (Lutgen-Sandvik, 2007).
Старі реакції на новий досвід
Як зазначає Anzaldua (1999), мова та реакції людини в сучасному світі можуть зазнавати впливу певних контекстів, де травматичні спогади проникають у комунікативні “прикордонні зони” без чітких меж. Іншими словами, наслідки травматичного досвіду, навіть якщо він давно в минулому, можуть неочікувано проявлятися через роки, відмінно від типових симптомів ПТСР. Rebekah Perkins Crawford (2023) з Університету Огайо вважає, що недостатньо розуміння того, як давня травма може перевантажувати поточну здатність людини до комунікації. Lutgen-Sandvik (2007) розглядає травмо-змінені реакції як ті, де механізми пам’яті та обробки інформації, що використовуються для переосмислення досвіду через більш точне, правдиве та осмислене самопізнання, тимчасово заступаються давніми, завуальованими, посттравматичними сценаріями.
Уявімо ситуацію: молода жінка сидить у кабінеті лікаря зі своїм батьком під час першого візиту. Лікар запитує: “Чи були у вас у минулому проблеми з психічним здоров’ям?”. У самому запитанні немає нічого незвичайного. Однак, раптом постава дівчини стає напруженою, в очах з’являється страх, і вона коротко переглядається з батьком. Батько нервово спостерігає, як змінюється поведінка доньки: з’являється невпевненість, натяки на самозвинувачення та надмірну відповідальність.
Що відбувається? Це переживання давнього сценарію, що виходить за межі хронології (Ripley, 2009). Лікарю невідомо, що роки тому, під час навчання в коледжі, пацієнтка пережила глибоку травму. Коли вона нарешті змогла повідомити про це в університеті, її зустріли холодна процедурність, байдужість, сумніви та пошук винних, що переважали над турботою та безпекою. Спроби розповісти про переживання близькій подрузі наштовхнулися на осуд і порожні банальності. Батьки, хоч і дбали, намагалися пом’якшити ситуацію, редагуючи розповідь, щоб уникнути дискомфорту. Пацієнтка, по суті, не отримала необхідного емпатичного відгуку, який міг би їй значно допомогти. Дослідження послідовно показують, що коли ранні спроби постраждалого комунікувати безпечно поважаються, його реакції вислуховуються, сприймаються без засудження та викликають довіру, це сприяє кращому самопізнанню, рефлексії, зціленню та формуванню здоровіших майбутніх наративів (Ullman, 1996).
Що відбувається
Stanovich та West (2000), спираючись на попередні роботи Даніеля Канемана, допомагають пояснити неврологічні процеси, що відбуваються “за лаштунками”, коли у постраждалих активуються змінені комунікативні реакції. Цей процес відбувається за однією з двох систем обробки інформації. Система 1 – це мислення/реагування, де думки (та пов’язані з ними комунікативні відповіді) виникають рефлекторно, автоматично та швидко, переважно на несвідомому рівні. Ці реакції потребують мінімальних когнітивних зусиль, виключаючи аналітику з процесу. У Системі 1 знайомий досвід може зіткнутися з травматичною пам’яттю, дестабілізуючи поточні наративи та підриваючи поточну здатність постраждалого до комунікації в реальному часі (Stanovich & West, 2000). Іншим важливим неврологічним механізмом тут є те, що Levinson (1995) назвав “інтелектом взаємодії” – здатність робити миттєві кроки в розмові, не усвідомлюючи їхніх наслідків. Таким чином, у Системі 1, керованій травматичними підказками, реакції постраждалого можуть змінюватися, комунікуючи зі старого, заснованого на захисті, посттравматичного сценарію.
Система 2, навпаки, передбачає більш ретельне обмірковування досвіду через осмислене застосування аналітичних інструментів. Реагування в рамках Системи 2 дозволяє постраждалому безпечно висловлювати свої думки та знаходити сенс у подіях свого життя, використовуючи більш здорові сценарії.
Що варто знати
Якщо активується травматична реакція, постраждалий може відчувати себе атакованим, а його відповіді спрямовані на якнайшвидше подолання поточної ситуації. У таких обставинах людина може лише оцінювати те, що відчувається як небезпечне, і видавати вербальні відповіді зі старих сценаріїв, які можуть здаватися спотвореними або самозвинувачувальними, таким чином знову переживаючи старі емоційні стани. Це застарілий інстинкт виживання, мимовільний та рефлекторний, і він не повинен відображати жодних нових моральних істин чи прозрінь. Це не їхня провина.
Розпізнавання активованої комунікації
Якщо ви стикаєтеся з таким явищем, або якщо хтось із ваших близьких стає свідком ситуації, де хтось може переживати подібне, варто звернути увагу на кілька ознак. “Колапс контексту” (активація травматичної реакції) проявлятиметься у надмірній люб’язності, заспокійливих відповідях, надмірних спробах відновити схвалення, непропорційних реакціях, невизначеній або надмірній відповідальності, або ж у відступі, коли голос стає тихішим, невпевненим, покірним чи відстороненим. Може спостерігатися зменшення запитань, відповіді, що бракують глибокого осмислення, реакції, які здаються вже заздалегідь готовими, або труднощі з оновленням комунікації в реальному часі, навіть коли ситуація здається безпечною.
Що робити
Сповільніть перебіг моменту для себе або для близької людини. Створіть достатньо безпеки, щоб мислячий голос міг повільно повертатися і реагувати. Пауза та підтримуючі слова можуть бути такими ж простими, як: “Я тут. Що б ти не відчував, зараз ти в безпеці, можеш говорити, як хочеш, або мовчати”. Важливо пам’ятати, що ми не можемо “розговорити” когось із почуття провини, надмірної відповідальності чи сорому в моменті, і ми не хочемо поглиблювати травматичний досвід. Також, фраза “це не твоя вина” рідко сягає глибини, щоб самостійно змінити базове емоційне підґрунтя. Якщо повага до особистої волі та часу буде дотримана, людина з часом засвоїть це знання. Справжня робота самоусвідомлення та прозріння завжди належить постраждалому, і в цьому криється сила.
Source : www.psychologytoday.com