Манули є дикими тваринами і не схильні до приручення. Вони не виявляють прив’язаності до людей, навіть до тих, хто за ними доглядає, і не дозволяють себе гладити. Хоча доглядачам у зоопарку вдається встановити певний рівень терпимості, тварини виражають лише короткочасну готовність до співіснування.
Розповіді про приручених манулів, які живуть як домашні улюбленці, є вигадками. Навіть якщо кошеня виростити змалку, дорослий манул залишається диким. У природі наблизитися до них неможливо. Молоді особини можуть допускати доторки, але з віком вони стають агресивними та можуть застосовувати кігті.
Попри невелику вагу (2,5–5 кг), манули можуть бути небезпечними. Їхній основний захист — маскування та повільні рухи. Однак, загнані в кут, вони можуть атакувати, використовуючи кігті для захисту та втечі.
Якби існувала можливість одомашнити манула, це було б комерційно вигідно. Однак, незважаючи на бажання багатьох мати такого улюбленця, манул залишається агресивною дикою твариною. Його екзотична зовнішність приваблює навіть тих, хто не цікавиться домашніми котами.
Існують успішні випадки схрещування диких котів з домашніми, що призвело до появи таких порід, як чаузі (з очеретяного кота) та саванна (з сервала). Бенгальська кішка також є результатом схрещування з азійською леопардовою кішкою. Однак, попри популярність і зовнішню схожість, схрещування манула з домашньою кішкою є неможливим.
Генетична відстань між манулом та домашньою кішкою занадто велика, що унеможливлює утворення спільного потомства. Їхні еволюційні шляхи розійшлися приблизно 6-7 мільйонів років тому. Манули належать до еволюційної лінії “леопардової кішки”, але генетична прірва між ними та домашніми кішками є нездоланною.
Манули мають унікальні особливості, які відрізняють їх від інших представників родини котячих. Зовнішня подібність до домашніх кішок є результатом адаптації до суворих умов існування. На відміну від інших дрібних диких котів, які успішно схрещуються з домашніми, манул залишається генетично ізольованим і непридатним для селекції.